Двоколісні хроніки – 3: від Карпат до Апеннін з ФолЬкнери

“Чим цивілізованіша країна, тим менше справжнього фольклору”, – “Фолькнери”

етногурт ФолЬкнериЕтногурт презентував у Вінниці третій фільм з етноекспедиції

Якщо у будинку є гарний туалет, то ні до якого народного співу не дійде. Фольклор стікає у трубу.

Найбільшою проблемою є те, що ті самі люди, які не хочуть нам співати водночас жаліються на те, що молодь не цікавиться народною піснею, що їх онуки не хочуть співати те, що співають вони.

Три учасника етногурту “Фолькнери” 24 жовтня презентували у Вінниці свій третій фільм. Фільм-хроніки “Від Карпат до Апеннін” показує веломандрівку під час якої музиканти записують у різних містечках і селах народний фольклор. Рідкісний музиканти обробляють і включають до свого репертуару. Ще однією метою проектів двоколісних хронік є популяризація велосипедного екологічного туризму. Зараз добірка гурту нараховує близько тисячі записів-пісень з чотирьох подорожей. Нещодавно “Фолькнери” представляли Україну у Лондоні під час проведення “Днів України у Великобританії”. До Вінниці приїхали три гуртківці: Володимир Муляр, Ярина Квітка, Юрія Совершенна. Після ведеоперегляду відбувся міні-концерт і спілкування із аудиторією.

Довідка:

“Фолькнери”— український фрі-фолк гурт з Києва, відомий поєднанням у своїй діяльності музичної, етнографічної, туристичної та кінематографічної складових.

Назва Фолькнери походить водночас від прізвища американського письменника Вільяма Фолкнера та терміну “фольклор”. За словами Володимира Муляра, під час велоподорожі до Абхазії, в період пошуку назви для гурту до нього уві сні з’явився сер Вільям Фолкнер, запропонувавши використати для назви його прізвище. За дивовижним збігом воно виявилося співзвучним з терміном “фольклор” – предметом діяльності гурту.

Фолькнери в Лондоні

– Ви одні з небагатьох українців, як нещодавно представляли Україну у Лондоні. Який відбір у Олега Скрипки проходили?

– Ніяких конкурсів не було. Нас просто запросив Олег Скрипка. Очевидно, ми йому подобаємось і він вирішив, що ми достойно представимо українську музику. Думаю, ми просто неодноразово виступали на етнофестивалях. Але у Лондоні ми були всього півтори доби, тому хотіли побачити місто. Тому, можна так сказати, у музичній тусовці не тусили. Але зараз нас знаходять у соцмережах і дякують.

З чого почалось захоплення фольклором?

– Юля: Ми з Іринкою разом грали у театрі. Там був колектив, що співав. Винаймали його і платили за це гроші. Потім режисер каже: “Слухайте, давайте, я найму для вас вчителя і ви проспіваєте.” Але вчитель, то – магнітофон і диск. Звідти і почалась любов до фотльколору, бо у школі я співала романси.

Ярина: Ще більша любов прийшла тоді, коли ти поспілкуєшся із колоритними бабусями. У нашому другому фільмі “Країна скарбів” дуже багато портретів. У день ми записували — по три-п’ять бабусі.

Хто монтував цей третій фільм і як відбирались кадри до стрічки?

– Самі усе робимо. Самі собі режисери і оператори. Цей фільм монтувався із відзнятих 25-ти годин. Вийшов фільм на 35 хвилин. Знімаємо усе, що з нами відбувається, побутові моменти, цікаві штуки, а не тільки фольклор. Це більше фільм-хроніка подорожі, ніж намагання представити увесь фольклор, який ми знайшли.

від Карпат до Апеннін

– Як знаходите пісенні місцеві голоси і тих бабусь, які співають?

– Просто заїжджаємо у село, запитуємо у магазині чи у клубі, хто у них співає, йдемо до співочих людей і записуємо фольк на камеру чи на диктофон. А в Україні у 2011 році, коли ми збирали пісні під час другої експедиції, було простіше, бо знали частину людей, до якої їдемо. Ми попередньо чули і знали щось про них. А коли ти їдеш закордон, то ти не знаєш, що з тобою станеться і кого ти там зустрінеш. Наприклад, було одне село у Польщі, де нам підказали звернутись до Станіслава Лорнца. Який розказав про лемка — Теодора Гоша. Виявилось, що ми його знали .. читали його книги. Пан Теодор направив до Юлії Дошни. Це відома лемківська співачка, яка ніколи не проживала в Україні, але є залуженою артисткою України. У неї фантастичний голос і пісні. Живе звичайним життям, виховує п’ятеро дітей, займається із колективом… але багато концертує. Вона теж нас направила. Тобто у нас усе відбувається стихійно. Куди нас доля занесе, там ми й опиняємось. Зазвичай не знаємо, де ми опинимось увечері.

– На які хитрощі вдавались, щоб “розспівати” людей?

Ярина: Пам’ятаю, як карелка смачно нас нагодувала, кілька пісень заспівала, а вранці мала відвести до жінок, які співають. Ми до них заходимо. А вони копають картоплю. Одні стали трохи заспівали, а інші копають — і бурмотять, незадоволені, що ми завадили. Я запропонувала: “Давайте, ми вам поможемо копати, а ви нам потім заспіваєте.” До обіду ми разом покопали, а потім з ним як засіли за столом, як заспівали. Професійні фольклористи їдуть у село, засідають там і живуть. Тоді люди можуть більше пригадати, бо тут жінки загадали, а потім… через кілька днів, пригадають ще, а ми уже у іншому селі. А бувало, коли нас від хати до хати на східній Україні відсилали… врешті ми повернулись до першої хати, де так і не заспівали.

– Як вибираєте з усього зібраного пісні для власного репертуару?

– Та, яка подобається, ту й співаємо. Насправді їх дуже мало, може пів відсотка з того, що збираємо.

– Обробляєте їх? Чи співаєте такими, які почули?

– Фольклористи відтворюють пісню такою, якою вона співається у оригіналі, а ми можемо взяти лише слова, лише мелодію… можемо взяти пісню, бо запам’яталась та бабуся, що її співала, та ми потім співаємо пісню так, як нам подобається. Чи, наприклад, експериментуємо імпровізуємо із всякими штуками, а потім відкриваємо зошит із експедиційних пісень і обираємо ту пісню, яка ляже реально на цю мелодику. Поважаємо людей, які відтворюють пісні у первинному вигляді, але намагаємось привернути увагу молодих поколінь до народної пісні, тому пропонуємо її у новому виконанні і обробці. Єдина наша умова — не беремо відомої пісні. Вибираємо автентику…

бабуся з закарпаття

– З “Дахою Брахою” не порівнюють вас?

– Іноді так, але вважаємо, що мало чим схожі. Можливо, ми знаходимось у одній жанровій ніші української музики.

– Скільки з третьої експедиції співаєте пісень?

– Лише одна польська “Зашумяли гури”, почали її робити. А з четвертої — карельську, болгарську і українську “Панночка”. Останню уже виконуємо на концертах. Насправді пісень дуже багато, їх можна обробляти і обробляти. Але для цього треба усе покинути і займатись лише музикою. Щоб хоча б 10 пісень з експедиції у 600 пісень взяти на це треба дуже багато часу.

– Експедиції відрізнялись маршрутами, людьми…

– Ой, багато чим. Якщо говорити з точки зору фольклорності: пісенного і фольклорного матеріалу, то найглибшою, найпліднішою була друга — українська — і четверта експедиції. У другій ми об’їхали України від Ужгорода до Луганська назбирали 600 пісень, близько 100 з яких унікальні і рідкісні. А у четвертій побували в Україні, Республіці Білорусь, Росії, Фінляндії, Карелія…

– На Поділлі щось відкопали пісенне?

– Запам’ятався голова сільради Слобода Яришівська. Він порадив послухати не керівничку колективу, а піти до самих учасників. Підняв усе село на ноги… приготував обід нам… Пригадую село Нетребівка… Нас більше вразив краєвид Бакоти, Дністра. Ми ніколи б не подумали, що то Україна. Це фантастика. Треба учитись цінувати своє.

Тяжко спілкуватись із людьми, адже різні культури, різні діалекти?

– Якщо люди захочуть поспілкуватись, то нічого не завадить. У нас був випадок із “парадичками”, коли на західній Україні нам почали наливати. Ми кажемо, люди добрі ми за кермом, нам не можна, а вони: “У вас все одно прав немає”. А з іншого баку ти мусиш пити, бо можеш образити людину, а у кожній хаті менше трьох стопок не п’ють. А потім мусиш сідати на велосипед. Після чого ми у іншому селі відмовились від “парадички”. Натомість бабця відвела нас на город і показала помідори. Тобто у них цим словом називають помідори.

– А було таке, що відмовлялись для вас співати?

– Зазвичай у кожному селі є співочий неофіційних колектив. Часто кажуть, що ми вам поспіваємо, але за однієї умови: щоб ви ці пісні не партачили. Бо у кожному селі є свої нюанси співу. А деякі не хочуть співати, бо думають, що віддадуть пісню і її будуть розспівувати у Києві. Найбільшою проблемою є те, що ті самі люди, які не хочуть нам співати водночас жаліються на те, що молодь не цікавиться народною піснею, що їх онуки не хочуть співати те, що співають вони.

– Куди складуєте записи? Адже це знахідка і для науковців і для інших колективів.

– Насправді усі записи ми плануємо розмітити на сайті, з вказівкою на село і людей… рік запису, нічого, як то кажуть не приховуємо. Навпаки. Люди, які звинувачують нас у тому, що ми не використовуємо усього, зариваємо скарби, можуть переспівувати і використати оригінал.

Пісні якого народу вам більше до душі?

– Українські. Нам це легше, простіше і рідніше. Але цікаві пороги мають турецькі пісні, ми зараз не зовсім готові їх обробляти, бо треба побути трохи довше у Туреччині, щоб зарядитись цією енергетикою і зрозуміти мовні нюанси. Проте ми уже взяли до своїх пісень турецький ритм. Зараз відшліфовуємо польську пісню, але поки — важко. Бо замість одного закінчення виходить інше — просто важко для мовного апарату. Треба тренуватись. Хочемо максимально наблизити виконання пісні до рідної мови, діалекту, щоб не було соромно. Та не переймаємось, коли щось не вийшло, бо головне — передати енергетику місцевості, де знайшли пісню. Коли співаєш, то згадуєш лице бабці, як вона її згадувала, співала. Наприклад, бабця Віра не зовсім хотіла співати одну з наших улюблених пісень “Розова, берьозова…” Вона соромилась… бо у пісні було архаїчне слово “куль”- сніп. Душа в усіх народів співає однаково. Раніше не було телебачення, радіо і та сама пісня дозволяла розслабитись.

– Закордоном люблять українські наспіви?

– “Фолькнери”, на жаль, усе частіше виступають закордоном, а менше у Україні. Там це більше цінують. Якщо чесно у Європі це потрібно, бо там дуже мало автентичних, їх ще називають білих, голосів, досить мало. Тому вони шукають автентику у інших країнах, колективах, організовують фольклорні фестивалі. Ми помітили, що чим цивілізованіша країна, тим менше справжнього фольклору. Якщо у будинку є гарний туалет, то до ніякого народного співу не дійде. Фольклор стікає у трубу.

У Європі села — як міста. Зранку дідусі бабусі займають спортом, немає курей, які бігають на подвір’ї, є банки і супермаркети… У фільмі показано, що увесь збір нашого фольклору у Європі закінчився на Словаччині.

збір фольклору у Європі закінчився на Словаччині

Людям потрібна землі. Якщо ти на своїй землі працюєш, то ти будеш і співати, і танцювати… А коли у тебе усі зручності, ти сидиш у комп’ютері, то тобі не до цього. Поки у селах ще немає хороших туалетів, ми їздимо, збираємо колорит і пісні.

– Хто став ініціатором збирання пісень і велосипедних мандрівок?

Володя: Все своє музичне життя я був у рок музиці. Але після знайомства з Яриною вирішили зайнятись народною.

Ярина: І ми у 2009 році започаткували культурний проект. Усе почалось тоді, коли Володя купив мені велосипед і сказав, що їздить 10 років. Ми вирішили поїхати берегом Чорного моря до Абхазії на велосипедах. Тоді я з Юлею співала у одному фольклорному колективі “Рожаниця”, колектив переспівує пісні бабусь у первинному вигляді. Володя, барабанщик, сказав, що якось банально їхати і роздивлятись усе, давай щось придумаємо. І ми у містах презентували українську пісню, підготували репертуар… коли ми побачили позитивну і класні реакцію людей, то вирішили, що з цього треба щось робити. Далі стали “Фолькнерами”.

– Найцікавіше, що з вами траплялось у подорожах, що запам’яталось?

– Усе цікаве. У кожній експедиції є якісь треші. То ми губили одне одного, то закликали під час грози сонце… то ламали руки, зашивали коліна… Але не зважаючи на це завжди є позитивні бабусі, які розповідають свої історії. Є такі колоритні, які неможливо забути. Якось у одних у селі Царедарівка ми запитали: “Чого ж село так назвали?” Нам відповіли, що була цариця, дарувала землі… Я знову: “А як ту царицю звали?” Мені відповіли: “Та ви шо? То це коли було? Люди тоді темні були!”

Туреччина була для нас дуже колоритною. Це була наша перша мандрівка у 75 днів через Румунію, Болгарію, Туреччину. Ми записали мало пісень, але почерпнули там досить колоритні ритми. Хоча там не можна записувати. Тоді ми з’ясували, що нам бракує рук. Цікаво моментів пролітають повз нас, бо я просто не встигаю вихопити відеокамеру. Іноді неможливо знімати. З того, що можна зняти у подорожі ми знімаємо відсотків 30.

– Де мрієте побувати ще?

– Весь світ об’їхати. У кожній країні є якісь нюанси, свої колорити. Ми хочемо взагалі ще глибше дослідити Україну. Бо поки для нас Крим, Рівненщина, Волинь, Полісся, невідомі. Із закордонних поїздок плани тяжіють до Південно-Східного напрямку. Ми давно планували перед Карелією їхати до Ірану. Цілком ймовірно, що помандруємо туди.

– Перед якою аудиторією краще виступати?

– Кожний глядач для нас дорогий, якщо він дійсно нами цікавиться. Нам доводилось виступати і на корпоративах. Але коли публіка випадкова, то ми не відчуваємо віддачі, енергетики. Навіть випадкові слухачі можуть відірватись від тарілки і піти на діалог. Усе залежить від багатьох факторів, тому дуже важко так однозначно судити. От на “Млиноманії -2013” у Вінницькій області було фантастично, при цьому, що звукорежисер нахамив і зіпсував настрій…

– Які досягнення найбільші за п’ять років колективу?

– Ми почали працювати утрьох у 2009 році, а у 2011 — ми розширилась — нас стало п’ятеро. Менеджер з Польщі нас помітив на “Арт-полі”, запросив на фестиваль “Миколайки фолькові”. На ньому ми навіть неочікувано зайняли перше місце і приз глядацьких симпатій після того працюємо систематично. Ми б не говорили про повні п’ять років. Думаю, точкою відліку може бути 2011 рік. Приємна реакція людей на перший наш кліп. Але якщо ти хочеш показати Україну світу і сам багато побачити, то треба ще їздити.

Share This Story

Блог

You May Also Like